Знову вечір, а отже знову линуть думки у безмежну глубочинь пам`яті...
Хотілося б згадати літо 2014. Сесія пройшла на диво добре. Надія на стипендію була мінімальна, але зорі стали так, що вона все ж таки лишилась у мене! Класно.
Так перший місяць літа пройшов за підготовкою до екзаменів з великим тягарем в душі та раною в серці... Не знаю як я все ж таки спромоглася довчитися, адже так погано мені ще не було ніколи у житті. Ніколи. Ти полись прокидався вранці з почуттям, що встанеш ти зараз, чи не встанеш..кому це потрібно? нікому. І навіть тобі це не потрібно. Все що ти робиш, більше немає значення, бо робити це вже більше нема для кого..Було таке? Якщо так, то тепер уяви, що це все продовжується день за днем більше двох місяців...Це було нестерпно. А як здала сесію стало ще гірше, бо вже навіть навчання не відволікало. Я перетворилася на просто тіло, яке просинається з пустотою у душі, із спогадами про той останній день і сльозами на обличчі. А потім знову і знову, кожен день згадуючи всі ті прекрасні моменти, що провела з ним удвох дають можливість істериці взяти вгору над розумом і вже не можеш зупинитися...Вона тягне вниз у темряву почуттів, які ти вже сама не можеш зрозуміти, бо то суміш палкої любові, гарячої ненависті за зраду кохання, за неправдиві слова, що з так легко промовляли його вуста, байдужості до всього..  І ти піддаєшся всім отим почуттям і не можеш протистояти ним. Так проходили день, ніч, потів знову день..
Була середина літа і я з кожним днем говорила собі все частіше: "досить"! Досить, будь ласка, я вже не можу плакати, не можу.. Порожнеча в середині, ну то й що? Минає літо, а це найкраща пора, щоб хоч трошки зібрати себе по частинкам та піти погуляти. Це ж допоможе. Допоможе забути про все, хоч на якийсь час...
Потроху я почала виходити на вулицю. Іноді гуляла з дівчатами. Ходила грати у теніс. Якщо я не була дома, то все було більш менш нормально. Та тільки но я приходила назад...відчувши захищеність у своїй кімнаті, знову безмежний сум огортав мене, і знову сльози безсило текли по моїх щоках...
І ось настав той день, коли я і двоє моїх друзів поїхали відпочивати на річку Рось ^_^

Знаєте, бувають такі моменти, коли страшенно сумуєш за людиною. Зо його звичками, за його поглядом, голосом, манерою розмови. І тобі просто стає нема чим дихати.. Тобі хочеться кричати. Кричати про те, як сильно ти за ним сумуєш, як хочеш його побачити, обійняти. Але замість цього ти мовчиш, розуміючи, що йому це зовсім не потрібно.
А тоді питаєш себе: "НАВІЩО?!".  Чи це гідно того, щоб ти навіть думала про це? Звісно ж ні.. Але зупинити це - нереально, доки у пам`яті не потьмяніють спогади, а вони потьмяніють.. Бо бліднуть навіть ті спогади, що були такі дорогі серцю.

Вже скоро кінець літа. Це так сумно.. Я не чекала від цього літа щось класного, чи бодай трошки веселого. У тому році все було так чудово..так правильно.
Це літо теж повинно було бути нашим. Нашим із ним. Але все сталося зовсім не так.. Буже боляче усвідомлювати, що такі стосунки, які у нас були, можуть завершитись. Я думала, що це просто неможливо! Коли люди не можуть жити просто один без одного, коли жалієш про кожну втрачену хвилину, коли ви не поряд..коли довіряєш йому як собі. Як так могло статися? Чи це все було тільки для мене так? Чи ж так важко було сказати правду хоч наприкінці..? Щоб я може знала, що потрібно змінити у собі. А не оці банальні фразочки типу: "справа не у тобі, справа в мені.." да ЩО ТИ ГОВОРИШ?! Аж слухати таке не хочеться. Як можна слухати таке від того, хто ще не так давно говорив тобі слова любові.. дивився на тебе такими закоханими очима.. Я бачила в них любов! бачила.. то що пішло не так? як це боляче було дивитися в його очі, в яких, вже не було того кохання, які дивилися на мене байдуже і так холодно..я не могла повірити, але я це бачила, бачила, що він говорить правду - все пройшло. І як би хто не говорив спочатку "він повернеться"..потім "він вже зрозумів свою помилку, хоч і не скаже тобі про це".. Та я знаю, що я для нього більше ніхто, і що коли настане день, і я пройду повз, він не скаже мені "привіт", ніби тих трьох років і не було... Я правда не знаю як так можливо, забути все, що було..а як багато всього було... Чому? Чому все пройшло... невже його любов була не така велика, як моя, що можна було отак взяти і піти до іншої? Я так сумую..ти б знав. Мені так тяжко без тебе. Ти став моєю сім`єю. І коли я тобі говорила, що не зможу без тебе жити, то я говорила правду, на відміну від тебе...
Скоро навчальний рік. А я так боюсь зустрічі з тобою.. Може ми і рідко дуже будемо зустрічатися.. Та все ж. Я не бачила тебе ці два місяці, а тут.. Я не знаю, що буде з моїм серцем, коли я побачу тебе, і швидше за все з нею... Я не хочу відчувати це скажене калатання в грудях, коли побачу тебе. І я віддала би все на світі за те, щоб ти подивився на мене і щось відчув..щось таке, щоб ти подумав "Боже, навіщо я це зробив..". Але я знаю що так не буде..що в його великих гарних очах буде відображена безтурботність та байдужість.. І як же то буде боляче. Та в мене є ще ці два дні, коли я ще можу бути хоч трохи щаслива, поки не побачу його і не згадаю кожну рисочку його обличчя. А може міні повезе і я його побачу ще не скоро? Але ж так хочеться, хоч і розумію, що стане тільки гірше, бо потрібно рухатись уперед а не назад.
 Тож настав час згадати те, що літо виявилось а ж ніяк не поганим, як я думала..ну, принаймні його частина :)

Ось і вечір.
О цій порі завжди хочеться про щось подумати, щось згадати, пережити у пам`яті хвилини того, що сталося з тобою за весь день. Та коли ти вільний від роботи, іноді думки плинуть далі...далі у глибини твоєї мап`яті. Мої, наприклад, зараз часто зазирають у такі куточки, де приховані спогади, які не потрібно ворушити.
Минуле тягне вниз, воно змушує дослухатися до подиху вітру, до поруху дерев, воно змушує шукати у предметах чи діях деякий прихований зміст, відновлювати вже давно втрачене. Та це все дарма... От що: як тільки но почуєте, що минуле починає говорити з вами, відчуєте його подих, обпікаючий до мурашок, біля шиї, дотик його тонких пальців по спині.. Найкраще і найправильніше, що ви можете зробити - бігти.

і якби ти жалів,  що залишив мене
і не бачила б я твоїх байдужих очей
я б написала тобі, гордість забувши свою

привіт.
зараз 1:36 і я кохаю тебе.

Ех, не знаю навіщо це роблю. Просто немає такої людини, щоб можна було поділитися геть усім..усе-усе розповсти..немає.
А коли пишеш, то себе навіть краще розумієш, а то в голові думки рухаються дуже дивно. То так швидко, що не встигаєш за ними, то так повільно, що твій же голос в голові кричить "досить! думай про щось інше, а краще іди спи вже, дістала.."
Отож може попишу тут трохи..може вийде зрозуміти себе, бо відчуваю, що я роблю щось не так.