Вже скоро кінець літа. Це так сумно.. Я не чекала від цього літа щось класного, чи бодай трошки веселого. У тому році все було так чудово..так правильно.
Це літо теж повинно було бути нашим. Нашим із ним. Але все сталося зовсім не так.. Буже боляче усвідомлювати, що такі стосунки, які у нас були, можуть завершитись. Я думала, що це просто неможливо! Коли люди не можуть жити просто один без одного, коли жалієш про кожну втрачену хвилину, коли ви не поряд..коли довіряєш йому як собі. Як так могло статися? Чи це все було тільки для мене так? Чи ж так важко було сказати правду хоч наприкінці..? Щоб я може знала, що потрібно змінити у собі. А не оці банальні фразочки типу: "справа не у тобі, справа в мені.." да ЩО ТИ ГОВОРИШ?! Аж слухати таке не хочеться. Як можна слухати таке від того, хто ще не так давно говорив тобі слова любові.. дивився на тебе такими закоханими очима.. Я бачила в них любов! бачила.. то що пішло не так? як це боляче було дивитися в його очі, в яких, вже не було того кохання, які дивилися на мене байдуже і так холодно..я не могла повірити, але я це бачила, бачила, що він говорить правду - все пройшло. І як би хто не говорив спочатку "він повернеться"..потім "він вже зрозумів свою помилку, хоч і не скаже тобі про це".. Та я знаю, що я для нього більше ніхто, і що коли настане день, і я пройду повз, він не скаже мені "привіт", ніби тих трьох років і не було... Я правда не знаю як так можливо, забути все, що було..а як багато всього було... Чому? Чому все пройшло... невже його любов була не така велика, як моя, що можна було отак взяти і піти до іншої? Я так сумую..ти б знав. Мені так тяжко без тебе. Ти став моєю сім`єю. І коли я тобі говорила, що не зможу без тебе жити, то я говорила правду, на відміну від тебе...
Скоро навчальний рік. А я так боюсь зустрічі з тобою.. Може ми і рідко дуже будемо зустрічатися.. Та все ж. Я не бачила тебе ці два місяці, а тут.. Я не знаю, що буде з моїм серцем, коли я побачу тебе, і швидше за все з нею... Я не хочу відчувати це скажене калатання в грудях, коли побачу тебе. І я віддала би все на світі за те, щоб ти подивився на мене і щось відчув..щось таке, щоб ти подумав "Боже, навіщо я це зробив..". Але я знаю що так не буде..що в його великих гарних очах буде відображена безтурботність та байдужість.. І як же то буде боляче. Та в мене є ще ці два дні, коли я ще можу бути хоч трохи щаслива, поки не побачу його і не згадаю кожну рисочку його обличчя. А може міні повезе і я його побачу ще не скоро? Але ж так хочеться, хоч і розумію, що стане тільки гірше, бо потрібно рухатись уперед а не назад.
 Тож настав час згадати те, що літо виявилось а ж ніяк не поганим, як я думала..ну, принаймні його частина :)