Знаєте, бувають такі моменти, коли страшенно сумуєш за людиною. Зо його звичками, за його поглядом, голосом, манерою розмови. І тобі просто стає нема чим дихати.. Тобі хочеться кричати. Кричати про те, як сильно ти за ним сумуєш, як хочеш його побачити, обійняти. Але замість цього ти мовчиш, розуміючи, що йому це зовсім не потрібно.
А тоді питаєш себе: "НАВІЩО?!".  Чи це гідно того, щоб ти навіть думала про це? Звісно ж ні.. Але зупинити це - нереально, доки у пам`яті не потьмяніють спогади, а вони потьмяніють.. Бо бліднуть навіть ті спогади, що були такі дорогі серцю.